ТЕКСТ ︎︎︎

Помічаю розширення 

︎︎︎
Лєра Мальченко

english version here

“Міна має довгий та протяжний свист. Гаубичний снаряд звучить майже, як міна, але часу на порятунок менше. Град у хорошу погоду чутно здалеку. Танк. Його постріл чутно разом із влученням. Смерч звучить, як злітаючий винищувач“.

Це уривки популярних в українських соцмережах порад. Якщо ти ще не була під обстрілами, ти стараєшся це запам’ятати, на потім, втім марно. Усе плутається. Одначе, коли твоє місто потрапляє під обстріл, ти просто отримуєш цей досвід, цей найстрашніший з можливих медіальний досвід, який одразу вбудовується у повсякденність. 

“Звуки війни через повсякчаснітсь нагадують звуки побуту, звуки побуту вічно будуть нагадувати звуки війни” — пишуть українці Дима Толкачов і Марія Матяшова в Інстаграм. Вони пишуть, що різні озброєння можуть звучати як наче щось гепнулось на будівництві, чи сусіди совали меблі, або сміттєвоз перекинув контейнер, чи грюкнули двері в коридорі. І навпаки.

Звуками війни стають і звуки міста. Коли повітряні тривоги починають лунати у твоєму місті, і ти між ними йдеш на вулицю, наприклад, за водою, то серце завмирає від гулу тролейбуса, ледве чутного двигуна електромобіля, маленької  електростанції біля супермаркету (“коли вона тут з’явилась, я її не помічала?”). Фантомна сирена чується звідусіль. Зброю підозрюєш у всьому машинному.

У перші дні війни я згадувала “Скляні бджоли” Ернста Юнгера. Його оповідач — кавалерист у відставці, який пройшов війну зі своїм конем. Він любив свого коня, вважав його за найрідніше створіння із яким розділив найжахливіші моменти свого життя на полі бою. Два живі створіння перед страхом смерті ставали єдиним — жагою жити. І от головний персонаж згадує цей перший в історії людства жах від зустрічі з нелюдським, із уособленням війни в машині — танком. Це головне, що я пам’ятаю після прочитання “Скляних бджіл” — людський і тваринний жах машини злиті в єдине, у цьому жаху ми єдині. Так і я боюсь “Граду”, “Калібру”, “Точки У”— що у них ще є? Я знаходжу цитату Юнгера:

“Що означає це сп'яніння, коли по землі проповзають сталеві черепахи та залізні змії, а в небі зі швидкістю думки змінюються та вишиковуються у різні фігури: трикутники, стріли, ракети? І щоразу щось нове, нові моделі. Але і в цьому мовчанні, і в цьому тріумфуванні таїться якась первісна злість людини, яка звикла хитрувати і ставити капкани”.

Я усе більше відчуваю себе цією первісною людиною для якої небезпека тепер — всюди. НАТО багаторазово відмовилось “закрити небо” над Україною. І українське небо, повне російських ракет,  перетворилось на доісторичну небезпеку, майже стихію: тотальну і неминучу. Цивільні об'єкти, вулиці, площі — під обстрілами. Цивілізація більше не обіцяє позбавлення від небезпек. “The sky is licensed. but not at my home”, — підписує свою роботу український дизайнер Ujn3000.

Я тепер у відносно безпечному західноукраїнському місті, де лунають повітряні тривоги, але не трапилось бомбардувань. Я у друзів друзів, М. та Л., людей, яких до війни я зовсім не знала. Але вони мене прийняли, і я весь час думаю як можу віддячити їм. Я дивлюсь як М. грає у “Заборонений захід”, другу частину Horizon, що була опублікована за тиждень до початку війни.

Головна героїня Елой, одягнена як представниця вигаданого корінного народу, б’ється проти потужних анімалістичних машин. Серед іншого в її арсеналі — “візор”. Це прилад на кшталт тепловізора, який здатен відображати інформацію про все живе і неживе навколо: тварини, ресурси та механізми тут продовжуються одне в одному.

Я помічаю, що звуки мілітаристських гаджетів Елой викликають у мене відразу. Усі досвіди стрімко стискаються і слідом я відчуваю таке ж стрімке розширення з самої середини себе. Я відчуваю нудоту.

Вперше таке розширення чітко та усвідомлено я помітила 22 лютого, під час перегляду годинної газлайтерської  промови путіна. Це була вербальна анексія, що відчувалась як реальне несанкціоноване агресивне проникнення. Ненависть, гнів, заперечення мого існування спершу були ретрансльовані простором символічного — російською мовою. Далі це було ретрансльовано простором технологічного — оптоволокно уможливило цю погрозу. І потім я відчула як сама стала напівпровідником цієї ненависті. У мене почалось нервове тремтіння. Воно повторилось 24-го, зі звуками вибухів у моєму місті, і потім епізодично продовжувалось ще наступні чотири доби, протягом безперервного читання новин.

Потім я відчула цей напад розширення за тиждень, в евакуаційному потязі. Це був плацкарт із притушеним світлом і завішеними ковдрами вікнами, аби не видавати нашого пересування. Їхали по 12-15 людей на кожне плацкартне купе, по двоє-троє на полці. Діти плакали, було жарко, вагоном розповзався запах нашвидкоруч зібраної їжі і змішувався із запахами тіл. Коли потяг поїхав, провідник повністю вимкнув світло, усе стало темним. Було чутно лише стукіт колес і скрегіт старих запчастин вагону, перешіптування дорослих, шикання на дітей за раптові голосні викрики, було майже нічого не видно. Чоловіків у вагони пускали лише якщо лишались місця, їхали переважно жінки та діти. У цій темряві, вимушеній близькості, задусі, я відчула нас єдиною біологічною масою, утробленою всередині потягу, який то нісся, то довго стояв і тихо поскрипував. Гендерні сценарії та масова мобілізація стерли нас усіх у цій події до базових функцій. Мене знов почало нудити і я вийшла до тамбуру, там зрозуміла, що якщо я зараз не почну явно відчувати кордони власного тіла, то розпочнеться дисоціація. Фокусування на диханні, стискання власних рук і похлопування по тілу повертали відчуття себе як окремої людини. Я є окремо від інших, я є.  

Ця лякаюча і водночас обнадійлива колективність уже понад місяць як частина життя кожного українця. Усе живе і неживе пронизане і взаємопов’язане. І у сиренах повітряної тривоги також. У третій частині щоденників Світлани Матвієнко йдеться:  “У такі моменти нас всіх, ймовірно, об'єднує політ ракети, і більшість із нас, ймовірно, поділяють один і той самий афект. Це глибоко кібернетична подія управління та комунікації у тварині і машині: змішування складних гетерогенних систем у величезних масштабах”.

І навіть якщо сигнал повітряної тривоги не роздається у якомусь місті в конкретний момент, кожна та кожен хто слідкує за новинами бачить це у телеграм каналах, по кілька разів для кожного міста, і на онлайн мапі тривог, із автооновленням кожну 21 секунду.

“Тіло як мережа «моїх» відносин і взаємодій, тіло як напруга між одиничністю та її довкіллям. У цьому сенсі нагромадження самостей, об’єднаних спільною територією, формують об’єднане, однак множинне тіло — спільну мембрану, де страх, біль але також надія розносяться від Маріуполя, Харкова та Херсона до Львова та Ужгорода, а нині й до Варшави, Кракова, Берліна та Бухареста — і назад”, — пише Олексій Кучанський у тексті “Цифровий Левіафан та фого ядерний хвіст: нотатки про тіло та землю у воєнному стані”.

Після відходу російських військ із Київської області та із розповсюдженням фото і відео з тілами вбитих і закатованих цивільних українців, що лишились на вулицях і у підвалах, цей біль зашкалило. Власний помножувався на колективний, стаючи нестерпним, але і пережити це наодинці було неможливо. Рухомі і нерухомі зображення, що порушують правила Instagram, заполонили стрічки. Алгоритми автоматично визначили контент неприйнятним, теги #bucha #buchamassacre були заблоковані. Компанія розблокувала їх за добу, але українські стрічки продовжили бути заблуреними. Українці ретранслювали терор, але і намагалися донести до зовнішнього світу те, що сталося. Blur — естетичний спосіб презентувати товари та послуги, зацікавити користувачів та водночас абстрагувати їх від реальності.

Коли я виходжу з підвалу після відбою повітряної тривоги, навколо абсолютно темно, але тепер дуже видно зірки. Сирена ще лунає, а сусідський пес їй довго і жалібно підвиває, щоразу. Можливо, місяць тому, я би побачила у цьому всьому це наочне підтвердження ідеям Лучіани Парісі про техноекології чуттєвого. “Зміни в технічних машинах невіддільні від змін матеріальних, когнітивних та емоційних можливостей тіла відчувати”, — пише вона. Тепер це відчуває кожна і кожен у таких медіатизованих нервових тремтіннях, дисоциаціях, панічних атаках, тривогах і страхах, помноженому стражданні, піднесенні, любові, руйнуванні, ніжності, у військових вузлах та волонтерських графах, інфрастуктурних спазмах — у цій вискокоінтенсивній абсолютній війні.

Помічаю, як мої навколо теоретичні спостереження здаються безсилими і невчасними. “Я маю робити щось інше для всіх, а не витрачати час на це”. Я знаю, що це не так однозначно, але просто зараз відчуваю саме так. Я знаю, що це частина розширення, його людського джерела. Наші емоції мілітаризовані ще до початку цієї війни настільки, що коли ми намагаємось повернутись до себе, це відчувається як зрада, провина, загроза.

Український філософ Андрій Баумейстер пише у своєму фейсбук про зсуви у соціальній психології під час війни, про колективну емоційність: “Ідеал, це коли всі відчувають "як один", переживають "як один". Це вже питання ідентичності та лояльності. Мої почуття вже мені не належать. [...] Пригнічена і витіснена індивідуальність відчуватиме складні емоції. Коли кожен із нас буде соромитися своїх "індивідуальних" почуттів і запитуватиме себе: а чи добре, чи припустимо, чи морально мати "свої" емоції та почуття? Чи немає в цьому зради і морального гріха?”.

Коли кожен тепер зброя, напівавтоматична/напівлюдська — бажання “індивідуального” відчувається як один з побічнних ефектів людськості, що проглядає. Я обираю зберігати і його, у таких заборонених маленьких речах, як просто присісти на 10 хвилин на вулиці, і дивитись на рух людей або ріки; як спробувати відчути запах вишні, що розквітає; або писати і читати наодинці, коли можу, те, що не приносить користі.

Українцям, схоже, треба винайти особливий спосіб перемагати у кібервійнах, де ментальне та фізичне не протиставляються, раціональне та чуттєве йдуть поруч, де треба лишатись обдуреним і необдуреним одночасно, де розширюються та скорочуються, автоматизуються і зберігають по-людському вразливе, м’яке  — аби знати куди рухатись і було куди повертатись.

3 березня - 8 квітня, 2022